У конкуренції з іншими видовищами – а межа ХХ і ХХІ
століть вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не
вербальними образами – театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо він
ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних матчів, ні у
галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних трюків кінематографа.
Зате театр має унікальну і неперевершену зброю – безпосередній
енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і особою на сцені
Важливим професійно-творчим показником театральної
культури є визначеність творчої позиції театру у його репертуарній лінії, цілісності
художньої програми. При формуванні репертуарної політики у більшості українських
театрів переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається майже
повна відсутність сучасної української драматургії. Зокрема на столичних сценах із сучасних українських драматургів
представлені лише М. Ладо, І. Коваль, А. Крим, О. Мардань, С. Ірванець.
Український театр нагадує дике поле, що густо заросло
бур’янами, – зазначають критики. Молодих режисерів на ньому практично не видно.
Пронизливих нових п’єс – теж. Ми живемо в провінційному гетто, і в умовах
внутрішньої культурної ізоляції змушені підтримувати себе імпортованими
фільмами й книгами. Але театр не привезеш у кишені, не оціниш, подивившись DVD,
– його потрібно відчути.
Спостерігається тотальна
байдужість сьогоднішнього українського театру до сьогоднішньої української
літератури. Насамперед до її прозової складової. Адже з новітньої, написаної
протягом останніх двадцяти років прози, на сцену потрапляють лише два твори – „Московіада” Юрія Андруховича та „Польові дослідження з
українського сексу” Оксани Забужко.
Чи свідчить це,
що сучасна українська проза сучасному читачеві не потрібна?
